5 років потому: звільнений Слов’янськ очима житомирських журналістів

П`ять років тому, 5 липня 2014 року, українські військовослужбовці звільнили від російський терористичних збройних формувань перші населені пункти північної частини Донеччини: міста Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка та інші.

Вирішальними у цій операції стали бойові дії навколо міста Слов’янськ Донецької області. Бої за Слов’янськ тривали з квітня по липень 2014 року.

Через 4 дні  перші житомирські журналісти вирушили  з гуманітарною допомогою до Слов’янську.

В зону АТО відправився і НазарійТомчук, як журналіст  видання Репортер Житомира.

На той час місто нагадувало Чечню у 90-і: мінімум людей, розвалені блокпости терористів, спалені автівки, міни в асфальті, позривані електричні та тролейбусні дроти.

“Запахом війни: порохом, Слов’янськ просякнутий повністю. Це перше, що відчуває кожен, хто сюди приїздить – це як карма, яка трансформує Донбас. …місцеві жителі думають про владу, Майдан, ЄС і тд., напевно теж, що і раніше. Але от українські військові, і що радує, в тому числі й житомирські, для них тепер авторитет, який вони поважають і якому точно довіряють, бо іншого в них, наразі, і не залишилось”.

Пропонуємо вам згадати, як це було тоді. Адже з часом ті події сприймаються просто кінострічкою, а за ними долі та історії реальних людей:

Місто просякнуте порохом та смертю. Як уживаються житомирські десантники та Слов’янськ. 

Рішення поїхати в зону АТО приймалось спонтанно. Ще у вівторок вечері, 8-го липня, Житомир, а вже по обіді 9-го колишнє поле бою – Слов’янськ.  У вівторок 22 райони Житомирщини збирають за добу “гуманітарки” 31 тону. Відправляють її з адміністрації. Губернатор Кізін особисто бажає її cупроводжувати. Пропонує їхати – погоджуюсь. З нами їдуть журналісти місцевого каналу СК Яна Черпіцька та Євген Єсаулов.

Блокпост біля Слов`янську. Зустрічають працівники колишнього “Беркуту”…

Місто – українська Чечня…

Здзвонились із нашими з 95-ї, ті назначають нам зустріч біля відомих “карандашів” (Олівцева фабрика у Слов’янську).

Зустрічають нас на БТР-і. Всі посміхаються, ми теж раді.

Відразу інтерв’ю.

Нас проводять на місце дислокації. Наразі у Слов’янську збирають усіх військових і зроблять з нього опорний пункт.

Спілкуємось з хлопцями. Усі втомлені, але патріотично настроєні. Заграють до Яни. Сьогодні вона на розхват.

З почуттям гумору у хлопців все гаразд. Але ж схожий?:)

Трофейний сепаратистський танк.

Захоплений врожай – 7,62 БП. Через них наших солдатів називали “Правий сектор”. Куля легко пробиває броню солдат

Є і таке

Десантник Ігор, з Черняхівщини, каже, що вже 4-й місяць тут і додому вже не просто хочеться, а мариться. Але поки не завершить справу, не поїде.

“Щоб знали, що ми свою Батьківщину не зрадимо. Як були людьми українськими – так ними і залишимось. Не Малоросія, як хтось там називає, а Україна. Головне, щоб люди в нас вірили, ми допоможемо усім”.

Десантникам передають частину допомоги. Ще окремо житомирський губернатор передає з десяток “броніків”. Їх на місці перевіряють пострілами.

“Тверда четвірка”, – кажуть. Це значить 4 класу, що є досить непоганим результатом, адже часто броня і до третього не дотягує.

Поки п’ємо каву приходять розвідники та мінери. Приносять дві міни. Їх знайшли під час патрулювання. Бандити, які ще лишились місцями по місту, ховаються, але ось так капостять. На такій, схоже, на тому тижні і підірвалась цивільна сім’я на машині, як писали ЗМІ. Тоді лишилась живою тільки дівчинка.

“Це все на наших очах було”, – розповідають хлопці.

В мене остаточно сідає батарея, використовую мобільний

Поки машину розвантажують нас пригощають кавою. Яну солдати частують таранею. Вона взагалі сьогодні зірка. Також показують відео та фото з боїв. Один з них з найстрашніших – в Семенівці, під Слов’янськом. Вирішуємо навідатись на це місце.

“Хочете побачити Чечню, поїхали”.

Беремо апаратуру, одягаємо броню та каски, їхатимемо на БТР-ах зверху з військовими. Вирушаємо.

Люди в цілому позитивно зустрічають нас. Більшість махають і щиро раді бачити десантиків. Хлопці відповідають мешканцям тим же.

“Людей вони дістали просто. Всі втомились і раді нас бачити. Правда є і ті, що не дуже, – це ті, що саме стояли проти нас. Таких ми “викупаємо” відразу та й місцеві їх “здають”, – ділиться під час поїздки один із десантників.

Останній район і от починається Семенівка…

Такого я дійсно не бачив, навіть у Прип’яті. Рoзбомблені будинки, розтрощені тини, згорівші автівки та заправки. Асфальт усіяний дирами від мін, а в повітрі стоїть сморід.

“Це вже точно не просто АТО – тут війна…” – подумав я.
“Чуєш запах? Дохлятина. Ми добре всипали їм”, –
 говорить один із десантників. Мені все таки здалося, що то каналізація, принаймні я себе цим втішив.

Що лишилось від Семенівки. Відео.

Ось на цій дорозі загинув у червні командир 1 аеромобільного батальйону 95-ї Сенюк Тарас… Звідси і йшов наступ у липні.

До речі, запахом війни: порохом, Слов’янськ просякнутий повністю. Це перше, що відчуває кожен, хто сюди приїздить – це як карма, яка трансформує Донбас. Що з цього вийде, я думаю, ми побачимо вже досить скоро.

PS Кожен повертався назад зі своїм. Я от зрозумів одне – гадаю, що місцеві жителі думають про владу, Майдан, ЄС і тд., напевно теж, що і раніше. Але от українські військові, і що радує, в тому числі й житомирські, для них тепер авторитет, який вони поважають і якому точно довіряють, бо іншого в них, наразі, і не залишилось.

Назарій Томчук